великі барвні птахи, яких у нас нема, і такі самі мотилї; там лїтають золоті мушки, прозорі, барвні комахи. Там жиють пишні оленї, красні дикі звірі, льви, тиґри; там нїколи не скошувані трави хвилюють як море.“
„Йой, бабуню!“ кликнула она і розсьміяла ся з якоїсь нервової розкоші, а тїлом єї пробігала дрож, „йой, йой!“
„Що, душенько?“
„Я хочу в теплі краї!“
Єї широко отворені оченята зоріли з лелїєво-білого личка дивним блеском, мов бачили те все перед собою.
„Кажи ще, бабуню!“ натискала нетерпеливо, не зводячи очий з уст бабунї.
„Там гарно жити! Там такі тихі, глубокі, цїлком сині води, що перед ними аж страх збирає, і величезні ріки, що біжуть із скал, а спадаючи з них, прискають шумом мов перлами і наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями і милями. Перед красою і силою того всего чоловік нїміє!“
„А на все те сьвітить сонце?“ перебила она нараз без віддиху.
„Сьвітить. Все миготить, блестить, гарне мов у казцї. Знаєш?“
„Знаю. А потім?“
„А потім суть там такі лїси, котрих віку нїхто не знає; они стоять вічно у водї мов у зеркалї. На тій водї плавають водні цьвіти, і ріжнородні дикі птахи. От-таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глубінь таких лїсів негоден жаден чоловік зайти. Так, там гарно жити; длятого і птахи летуть туди, однак туди летить ся через море!“
