вмерти, нїж станути з таким пятном перед своїм народом, сто раз лїпше вмерти!
Она силувала ся відвернути думки від него і від цїлої тої справи, хотїла отрясти ся з них, мов від чогось улазливого, пригноблюючого, однак єго лице з огидно услужним виглядом і великі чорні, вибалушені очи тої дївчини пхали ся їй раз враз перед душу… Она була майже гарна і виглядала по паньски; те признавала она їй охотно…
Нараз пригадала ся їй єї праця і мов камінь упав їй з серця. Она підняла ся з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіпляли ся були до неї, і відітхнула лекше. Нагадавши се, немов віджила.
Що она могла забути свою працю!
Адже в нїй спочивав єї сьвіт, ожидало єї якесь щастє! І вперше відчула те цїлковите вдоволенє, яке подає праця тому, котрому здає ся, що житє не зберігає для него вже нїчого більше. Так, праця не обманила ще нїкого, бодай того нї, хто шукав в нїй відради і шукав більше, чим буденного щастя…
