дій нагодї, накидував насильно своє панованє, а до сьвітла і висоти не допускав; орудуючи брудом і підлостию сам зростав, а тимчасом єї нарід… О Боже, Боже, де правда?
Перед єї зворушеною душею стала цїла сумна істория єї народу. Виринула нараз горда козаччина, станула і теперішність: той визисканий, на нїчо зведений, оббріхуваний нарід, раб той поневіряний, що не зазнавав нї добра нї спочинку, що єго доля — годувати крівавою працею сильнїйшого фарисея!
Она розсьміяла ся гірким сьміхом.
А він, що знав об тім всїм, ростив давно сам ненависть в єї груди до них, він, висунувшись працею одного такого раба на верх, лїз тепер ворогам тим під ноги, повзав ся і запродав ся!
Запродав ся! Так, бо він єї не любить.
Ох, чому-ж не охороняв єго талїсман любови! чому не йшов за голосом серця, перед котрим корить ся все, котрий єднає і найлютїйших ворогів, і перед котрого потугою щезають всї ріжницї; о, чому не любив сеї Польки?
Чи він збожеволїв, чи упав дїйсно так низько?
Она підвела голову, слухаючи гомону з тої сторони, в котру покотив ся еквіпаж. Чи він не вертав ще, щоб она прозвала єго тим прізвищем, яке заслужив собі?…
Опісля підняла ся в цїлім своїм гордім зростї, піднесла руку і погрозила нею в сторону парку, а уста єї прошептали з неописаною погордою якесь однїське слово…
Тепер була вже спокійна, не мала з ним нїчого спільного і не мала жадної страти. Лїпше
