так і заворушить ся щось сильне, сьміле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, проваджені буйною уявою, аж слово якесь нераз вимкне ся в півголос з уст. Тодї я з переляком пригадую собі, хто я і між ким я…
Був тихий вечер у вересню.
З дому вийшли всї на прогульку і я лиш сама остала ся. Хутко настала в хатї тишина. Користаючи із супокою, як звичайно я взяла ся писати. Вже давно почала я писати статейку про положенє жінок найнизшої і середної верстви, а сего вечера хотїло ся більше нїж иньшим разом списати придуманого. Скоро укладали ся реченя, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов иньшою. Чула ся і щасливою. „Боже великий! подумала. Може я до чого й здібна, може Ти дарував хоть крихітку якого таланту, може моя маленька, малесенька праця порушить хоть в одній душі одну струну! Чей не буде так, як казала тїтка, що з мене не вийде нїколи щось порядне! О, я не дам ся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетїти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене“…
По двох годинах вернули ся з прогульки. Лєна, розстроєна чогось, лягла раньше спочивати. Уклавши руки під голову, лежала недвижно в постелї. Я виняла знов зошит і пробувала перший раз в житю писати при нїй, хоч єї притомність впливала на мене завсїгди лише пригноблюючо. Менї хотїлось нинї конче докінчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом
