Она задумала ся нараз над своїм колишнїм „я“ і оно здало ся їй якоюсь нїжною, безпомічною, осьвітленою істотою, котра не мала нїчого спільного з тою, котрої очи споглядали ще перед хвилиною так дожидаючо. Відчула, що коли би то єї колишнє „я“ було обиджене, то обиду ту могла би відчути повно лиш тепер. Сонце почало припікати і она сховала ся в тїнь алєї.
Опавше листє стелило ся грубо по дорозї і єї нога аж брила в нїм; однак она грала ся ним і ходити в нїм було їй приємно. На гарних корчах, що росли між деревами і прикрашували алєю, висїла велика павутина, а зрошена ранїшною мракою, лиснїла проти сонця мов срібна сїть. По гиллю дерев і між листєм шолопали ся тайком великі боязливі птахи; иньші сьміливійші гойдали ся бутно по галузю, а знов деякі голосно щебетали. Все те, здавало ся, пануючу тишину ще збільшало. Чим глубше она заходила, тим більша тишина окружала єї. Парк лежав ще в півснї і їй здавало ся, що находила ся в лїсї. Вдихуючи повними грудьми пахучий воздух, силувала ся майже несьвідомо затерти чувство самотности.
Якийсь туркіт повозу збудив єї з задуми.
Она чула, як він над'їзджав чим раз близше і що мине єї небавом.
Не звертаючи голови в ту сторону, уступила ся на бік з дороги. Аж коли повіз минав по-при неї, підняла очи. Они подибали ся з двоїма великими чорними, майже нерухомими очима якоїсь молодої дами, а опісля з очима Орядина…
Чи она відклонила ся? Сего не знала напевно.
