стілько спільного! Перше — колишня любов, а відтак їх колишні зависимі обставини, їх терпіня в молодих, найкрасших лїтах і інтереси їх народу — богато річий вязало їх; она й не хоче розбирати всего. Між иньшим сказала би єму і те, що він занедбав ся „духово“, став поверховний, плиткий, що над ним взяла верх буденьщина вже наскрізь і він не зреалїзує нїколи анї одної з тих ідей, котрими одушевляв ся давно, коли не опре ся тим впливам буденьщини. Так, отсе розповіла би она єму. А він би розлютив ся за се, і придумав би в мить якусь „фільософію“, що єї нїби збивала би. Она сьміялась би сердечно! Цїла їх бесїда велась би так живо, весело: она-ж була нинї так соняшно успособлена, як вже давно нї.
Ах, як він єї раз любив!
Однак тодї она не була такою як тепер, була ще дитиною. Коли-б се тодїшне прожите можна тепер знов прожити, яке-ж сильне і самосьвідоме було би оно, в тім не було би страху анї перед тїткою анї перед якимсь иньшим сьвітом! Она мала би відповідати лиш перед собою самою, перед своїм „я“, котре не щадило себе, а було для неї тепер першою і послїдною інстанциєю, над котрою працювала, і котра коштувала єї стілько труду і майже крівавих слїз.
Так, тодї „любили ся“ они дуже, але не цїлувались нїколи. Она не цїлувала в своїм житю нїкого…
Она відчула якесь вдоволенє, що остала ся аж така чиста. Тодї був би він цїлував єї уста, а опісля помазані уста Румунки, а може ще й других подібних до неї.
