В сїй хвилї здавало ся їй, що єї душу осьвічує сонце, що оно миготить крізь єї нерви, пронизує єї, що в єї жилах гонить кров скорше і що чує голосне житє в собі і кругом себе.
На час прижмурила очи, мов би бояла ся, щоби то раюванє єї душі не згубило ся через якесь иньше вражінє. Їй було так мило і гарно тепер… саме, саме тепер… Коли отворила по хвилї очи і побачила свій власний образ у водї, впали їй в очи єї незвичайно червоні уста.
„Я гарна!“ заговорив в нїй якийсь голос.
Так, і она почала приглядати ся собі. Она була дїйсно гарна. Снїжно-біла, а до того великі, як сталь сияючі очи. Стать єї була гнучка і струнка, отже була цїлком гарна, в тій хвилї навіть дуже гарна… „Царівна“, навинулось їй на думку. Однак тут не було нїкого, лиш она сама… В нїй заворушила ся туга, така нїжна і непорочна мов то безхмарне склепінє, синїюче у водї глубоко-глубоко. Она уявила собі Орядина, а біля него себе…
Він був гарний… так, отже він і она. Се було би гарно, „цїлковито“, як сказала би Марко і як повинно бути.
На єї лици появила ся ледво замітна краска. Она усьміхнула ся тужливо, однак майже в тій самій хвилї спаленїла ще сильнїйше, мов би хто заглянув проти єї волї нечайно в єї душу. Відтак відвернула ся на силу від свого образу і покинула то місце, зворушена, з горячим, спущеним поглядом, та відійшла скорим кроком в одну з тїнистих доріг. Але єї думки погнались мов ті барвні мотильки далї. — Так, він був гарний мужчина і в нїм була „раса“, а що справдї любила у него, то єго руки. Они мали в собі
