ше і скорше, чим раз живійше. Мусїла би напирати на неї, поривати єї. Она боролась би з филями, поринала би в них, сьміялась би в них, сьміялась би голосним бутним сьміхом і аж відтак розкошувала би в них…
Цїле прегарне, барвне окруженє здавало ся їй в водї красшим, нїж казка.
Нараз помітила себе. Чи так виглядала она?
Чорний жалібний стрій і довга крепа, спадаюча з капелюха аж до землї, робили єї ще висшою. Однак єї обличє видавало ся їй иньшим як звичайно. Великі блискучі очи дивили ся з лиця так спокійно, однак заразом так вижидаючо! Чого они ожидали, чого? Чого-ж би? Она усьміхнула ся. Їй пригадала ся єї повість.
Нагадавши се, здало ся їй, мов би житє лежало перед нею як один прегарний, празничний день, як якийсь сьвіт ясности, препишної, незнаної доси краси…
„Полудне“, задзвенїло щось в нїй, „полудне…“
Так, єї полудне зближало ся, се відчувала она всїми нервами, в нїй сьпівало щось тисячами голосів про него, а й єї окруженє заповідало єго.
І чому-ж би нї? Она не бажала нїколи чогось неможливого, не жадала чогось такого анї від людий анї від обставин. Она й не спускала ся нїколи на силу других, не була і трусом, мала відвагу! Она й не хотїла милостинї від долї — всего того не було для неї. Она чула ся такою сильною і здатною до житя, що здавало ся, для неї не істнувало нїчого, чого не могла би побороти!
