жінок, що нерухомо їй прислухували ся. Они дивили ся на неї так, мов би перед їх очима заходила з нею зміна, мов она перед їх очима перетворювала ся в щось нове, нетикальне…
Вкінци сказали, що она може з певностию надїяти ся успіху з сеї працї, пораяли, куди вислати єї, додали відваги, збудили надїї, додали тілько охоти до житя, що она того вечера немов віджила, і стала такою веселою, якою не була вже давно.
Відославши рукопись, она числила днї, коли дістане відомість про неї.
Коли на ню налягав сум або ріжні недостачі, і клопоти єї обставин пригнїтали мов тягар єї душу, — пригадувала собі відослану працю і мов відчувала, що від неї ллє ся якесь сьвітло; що она „душа“ єї істнованя, і що все проче тепер в єї житю річ побічна. Так, в тій працї спочивала єї будучність, крило ся єї щастє, звідси походило для неї „житє“ і она віддала ся якимсь прегарним, пишним надїям, а душа єї роз'яснилась мов від сонця…
