лу свою душу і писала єї кровю свого серця. На ту працю покладала, як казала, всю свою будучність.
Обставини, в яких жила, не були найлїпші і она проживала нераз гіркі хвилї упокореня. Се була правда, що она заробляла гроші і голкою, однак що-ж було робити? Мешканє мала даром, мала також деякий заробок із своїх учениць, але те все не вистарчало на вимоги житя, а хоть она і жила і одягала ся скромно, то за те потребувала гроший і на такі річи, без котрих нїяк не можна обійти ся інтелїґентному чоловікови.
Одного вечера зібрали ся в неї єї товаришки і она читала їм свою повість в голос. Нараз замітила, що малярка плаче. Се вразило єї так сильно, що аж поблїдла і на хвильку в читаню задержала ся. Все те вразило й Оксану.
„Чого ти плачеш, Софіє?“ спитала Наталка малярку і видивила ся на неї своїми сияючими, зворушеними очима.
Молода артистка не відповідала.
„Не можеш нам сего сказати? Чи оно тикає ся працї, чи мене, чи нас обоїх? Скажи, прошу!“
Дївча похитало головою, стиснуло їй щиро руку і присилувало себе до спокою.
„Се нїчо, Наталочко, нїчо“, казала, „се лиш нерви!“
Наталка дивила ся на товаришку через хвилю допитливим поглядом і єї обгорнули невимовно сумні чутя; однак лиш на хвильку; трохи згодом успокоїла ся цїлком і читала далї. Чим довше читала, тим більше зміняв ся вигляд
