лос, і плела з такою ревностию, з таким запалом дальше, мов би спасенє єї душі залежало від того.
Найбільше занимало мене питанє жіноче. Нїхто не відчував так глубоко зависимого нужденного положеня жінки, як я. Нїхто, здавало ся менї, не думав стілько над рішенєм єго, як я. Менї снували ся преріжні думки по голові. Я бачила „питанє жіноче“ майже при кождій нагодї, коли приходило ся жінцї терпіти. Тямлю, що перечитавши І. Стуарта Мілля я плакала. З тої пори я читала з подвійною пильностию. Сьвідомість моєї низької осьвіти давила і корила мене сильно. Я постановила собі будь що будь осягнути висшу осьвіту. Я була завзята, горда, честилюбива і не хотїла нї за що в сьвітї бути тим „нїчим“, о котрім говорив Муньо з такою погордою. Я не хотїла, щоби менї аж мужчина надав змисл і значінє. Рівночасно рішила ся я в будучности віддати ту здобуту осьвіту в користь загалу. В найглубшій глубинї мого серця говорив якийсь голос „віддати жінкам“.
Сьвіте широкий! Який ти для мене молодої недоступний, який муром обведений!…
Та що се я знов? В голові думки стрілою мчать ся. Що менї з ними самій дїяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…
Щось з того, що вичитала або роздумала, оповісти і кому другому? Адже-ж я химерниця, і висьміяли би мене. А хоче ся оповісти, пояснити, як все в думцї складає ся, до чого дійшла, чого би рада; як в душі нераз мов сонце зійде… нї, як в нїй мов мельодия укладає ся… В серцю
