Нї, нї, говорив якийсь голос в нїй, він єї не любив уже. Все те було лиш відгомоном якоїсь гордости і пімсти. То лиш она не могла відвернути ся від него цїлком, чувала над ним з далека, в затишку, чувала думками і серцем, не тратила віри в него і в те, що їй здавало ся в нїм сильне і непохитне. Деколи звиняла ся перед собою за ті думки. Житє таке одностайне (вмовляла в себе), а він пригадує їй, що она молода; крім того все те не вадило їй анї в працї, анї в чім иньшім. А в то, що він хоче богато женити ся і без любови, значить лиш задля гроший, в то она не вірила. Він був пристрастний, несправедливий, палкий, непостійний, але до того він нездатний. Він остав ся про те все в ґрунтї той сам Орядин, за котрим нераз так тужила гірко і котрого она лучше знала, хоть і як віддалив ся від неї.
А Марко?
Про него чула дуже з рідка. Оксана не споминала єго перед нею майже нїколи, а коли спімнула, то хиба те, що він знаходить ся там, або деинде, і що не має надїї вернути ся скоро до дому. Раз спімнула їй, що він писав між иньшим і те, що в вільних хвилях описує подорожі по всїх доси звиджуваних краях і що се мале дїло посьвячене комусь. Але кому оно посьвячене, Оксана не казала, а она й не питала. Образ єго блїднїв чим раз більше в єї души і знакомство з ним здавало ся їй тепер лиш якоюсь прегарною мрією…
Она скінчила писати свою повість, о котрій казала своїм товаришкам, що в ню вложила цї-
