Одного поранку, вже по тім, влетїла Румунка до неї заплакана, розгнївана і виповіла мешканє.
„Чому?“ спитала Наталка зчудована.
„Та якого лиха сидїти менї тут довше!“ відповіла і заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетїла мов фурия, тріснувши дверми за собою. За кілька днїв прийшла до неї попращати ся. Між иньшим сказала:
„Орядину скажіть, що най женить ся з ким хоче, мене тото нїчо не обходить. Він доброго не заслужив нїчо.“
„Скажіть єму то самі, панї“, відповіла Наталка.
„О, він тепер до мене не прийде!“ сказала і усьміхнула ся гірко. „Ви не знаєте, який він. Нинї запалить ся, обіцяє сьвіт, а завтра вже холодний мов лїд і мудрий як той Соломон. О, я єго ненавиджу! Скажіть єму отсе, він до вас прийде.“
„Нехай не приходить,“ сказала дївчина гордо.
„Ег, ви все такі чудні!“ загомонїла. „Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацїкавить ся знов чим небудь і зайде; тодї скажіть!“
Наталка не обзивала ся. Він не зацїкавить ся більше нею, бо она остала ся та сама, впрочім що обходили єї зносини сих двох людий? Для сеї жінки не мала она анї крихти поважаня, а єго не могла она цїлком ганити.
„Знаєте, що я завважала?“ говорила Румунка таємничо. „Я замітила, що він вас боїть ся. Перед вами хоче якимсь иньшим бути. Се як раз добре. Раз, ще давно, сказав, що ви „модні“, а раз, що побідить вашу гордість і що се
