Она хотїла щось скоро відповісти, однак він схилив ся бистро до неї, стиснув кріпко єї руку, і впяливши свій, в тій хвили майже горячий погляд в єї очи, шепнув з притиском; „Не правда-ж?“
Она змішала ся, усьміхнула ся і замовкла…
Більше як пів року минуло з того часу.
Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у Румунки, але з нею не стрічав ся і там. Она не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував єї.
Стара Домна, що обслугувала і Румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоть та не питала єї нїколи анї одним словом.
„Вже що она з тими паничами за верески виправляє, що аж страх!“ оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусїла бігати кілька разів на годину у місто. „Я вже постаріла ся, а чогось такого не видїла. Грає в карти, в якісь „фанти“, а курить, а пє чорну каву, що аж гидко. Мабуть і від неї стала чорна мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!“
„З ким?“ спитала дївчина з тиха і в єї грудях забило ся серце скорійше.
„Та з тим, що подібний до неї мов рідний брат, і що на скрипцї грає! Він „за нїц“ не має єї. Регочуть ся обоє, борють ся мов хлопцї на толоцї, з того не вийде певно нїчо добре…“
Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в єї комірницї дїє ся.
