„Що? що?“
„Она за модна.“
„Модна? Ха-ха-ха!“ розсьміяла ся Румунка. „Якже она модна, коли в неї не побачиш і модної фризури? Яка-ж тодї я, Орядин, я, що в мене бачиш завсїгди лиш саме те, що наймоднїйше, що даю свої сукнї шити до першої моднярки в Яссах?“
Він глянув на неї і по єго лици промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв єї руку, стиснув єї і сказав нїжним тихим голосом: „Sie sind eine Rose ohne Dornen!“
Она усьміхнула ся вдячно і присунула ся близше до него.
„Не йдїть до неї нїколи, Вассілї!“ благала пещеним голосом. „Я єї не люблю…“
„Або-ж я до неї ходжу?“
„Нї, однак я вас у неї пізнала.“
„Ну так! се було щось иньше… Менї прийшло щось на думку… я хотїв щось довідати ся.“
„Що? що?“ домагала ся она цїкаво.
„Чи се правда, що син єї помершої панї женить ся з нею… Я так чув.“
„І що-ж?“
„О, нїчо. Мабуть в тім нема правди анї крихітки. Мене не обходить она нїчого; а ви думали (він усьміхнувсь на силу і поглянув за кимсь в противну сторону салї), що я хочу з нею женити ся?“
„Я не думала так“, відповіла она; „лише думала, що ви любите єї!“
„Що за вигад!“ кликнув півголосом ще завсїгди сьміючись. „А впрочім хоть би і так, то — як она раз сама казала — любити а женити ся — се щось зовсїм, зовсїм иньше…
