убога, Вассілї! А хто би того всего не знав, думав би, що она Бог знає хто. Она глядить вперед себе так, як ті справдешні аристократи; не знаю, у кого вивчила ся она так того. Ви знаєте, Вассілї, як високі аристократи носять голови? Носять їх високо, а дивлять ся в низ. Не обертають голови то в одну то в другу сторону, нї, они лиш очима водять. Того вивчила ся она мабуть уже змалку, бо чинить се зовсїм невимушено. Коли підведе свої очи в гору, то я лякаю ся єї чогось. В неї такі дивні очи, Вассілї! такі великі, мов нерухомі, і миготять аж лячно! Брат мого мужа казав, що она пригадує якусь реньску русалку, чи щось таке. Що то за мара, Вассілї?“
Він оповів їй лєґенду про Льореляй.
„Ах, то она певно думає, що й она така гарна!“ зашепотїла она злобно. „Певно тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глубокими кутиками, а впрочім що-ж на нїй? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?“
„О певно“, відповів він і зігнув ся саме в тій хвилї по єї вахляр, котрий держав в руцї і впустив на землю.
„Через то й не вийде она замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа. Не так?“
„Так.“
„А ви як думали, Орядин?“ шептала завзято далї. „Що чому не вийде она замуж?“
„Я думав щось иньше!“
„Що?“
„В неї за богато крови будучности в жилах.“
