Сторінка:Ольга Кобилянська. Царівна. 1896.pdf/353

відтак вдивила ся в него своїми великими, миготячими очима, немов хотїла зглубити всї думки єго, а опісля закутала ся в таку гордовитість, що від неї аж морозом віяло. Бачите, так мов би чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми їй, що відвідали єї в єї келїї. Я лютила ся тодї так, що тиждень не могла дивити ся на неї; він сьміяв ся. „Се она тому була така, що і ти була зі мною,“ говорив він; „але ми знаємо, що тихі води береги рвуть. Коли зложу їй візиту сам, змякне зараз.“ Щось в два днї потім убрав ся як найстараннїйше, вистояв свою годину перед зеркалом і пішов знов до неї, нїби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Відтак віднїс книжку, а она не просила єго навіть сїсти! Тодї лютив ся так, що я не бачила єго ще такого, а я сьміяла ся так, що страх! „Що собі та компанїонка думає властиво? (вигукував він). Що може по ню прийде хтось? Що з нею оженить ся хтось? З такою, що жила доси з примх великих дам?“ Він забув, що она не була вже й компанїонкою, а хиба лише швачкою! Ви знаєте, Вассілї“, додала шепотом, „що она шиє від якогось часу також за гроші? Я перехопила недавно єї стару protegé, як несла спідницю для якоїсь міщанки. Менї впала барвна материя в очи і я кажу: „О, се гарне, чиє се?“ А она каже: „Одної міщанки.“ „Хто шив?“ питаю. А она — ляп! що панна. „Як?“ кажу і чиню ся нїби дурна „она уміє кравецтво?“ „Она не шиє паням,“ каже, „бо немає стілько часу, а міщаньскі спідницї і кафтаники то так лиш летять з єї рук. От,“ каже, „все добре, як і звідси капне щось. Бідна сирота боре ся з житєм, як може, тай тому і Бог єї не опускає!“ — Отже она аж така