Цю сторінку схвалено
XIV.
В три недїлї пізнїйше появила ся Румунка з Орядином в театрі в льожі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, она нахилила ся до Орядина і прошептала:
„Отже она тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, она властиво дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобати ся.“
По єго лици пробігла поломінь.
„Ну так“, відповів змішаний, мов приловлений на забороненім учинку.
„Ви знаєте, про кого я говорю?“ спитала она.
„Про Верковичівну.“
„То ви слїдили за нею?“ скликнула майже в голос.
„Але-ж ми очивидно в одній і тій самій хвилї замітили єї — по волосю!“ відповів з притиском і холодно. „Прецїнь єї волосє мусить впасти в очи!“
Їй причуло ся, що в єго голосї при послїдних словах крила ся злоба і то успокоїло єї.
„Але она не віддасть ся, Вассілї!“
