викінчено? Або отсе чувство самоти — ух, як оно мене придавлювало!
Я почала терти нервово руки і ходити по хатї. Се чинила я майже несьвідомо все тодї, коли мене взяла розпука або неспокій.
Чи все те було наслїдком способу мого думаня, чи тому, що я жила сама і була незамужна? Марко говорила стілько разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге — чи се дїйсно так? Менї пригадує ся фільозофованє молодої малярки, котра заєдно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен вязати ся за нїяку цїну в сьвітї з другою істотою; що він повинен розвивати ся сам без впливу тої другої істоти, щоб не піддати ся з часом, не стати ся рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
Не знаю, по чиїй сторонї правда, але відчуваю ясно, що одно стане менї спасенєм, а то праця! Слава тобі, Боже, що она остає ся менї і що я можу в нїй шукати щастя. Коли потапаю в нїй цїлою душею, тодї всї, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко і я не чую ся анї самотною, анї непотрібною, але противно, чую ся міцною, самосьвідомою, спокійною…
|
|
Тут кінчить ся Наталчин дневник.
