Я вийшла замуж, не хоруючи анї трохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно своє господарство, виховувала як слїд при Божій помочи дїти, доглядала мужа, але о любови щось маячити, зітхати за любовю?… Менї видить ся, що я мусїла би тепер того й соромити ся. Се чиста фантазия. Коли би я не була вийшла за твого вуйка, то була би вийшла за другого. Він був порядний, спокійний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас Бог і злучив. В твоїм віку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собі хто постелить, так ся і виспить. Ти вже доволї доросла, аби порозуміти, що добре, а що зле“.
„Оно так, тїточко“… відповіла я, усьміхаючи ся сумно. А більше і не сказала я нїчого.
Як би я і цїлу ніч говорила, то все було би дурно. Не зрозуміли би. Лише до Лєни полетїв мій погляд, що сидїла недалеко тїтки. В сїй хвилї були в неї очи спущені, а щоки горіли сильним румянцем. Я знала. Перший раз в житю она не згоджувала ся з своєю матерю.
По домашних роботах було нам дївчатам вільно заниматись, чим котра хотїла. Лєна плела якусь величезну скатерть „для себе“, а я читала. Она і тїтка мали дивний спосіб дивити ся на мене, коли я брала ся за книжку. Тїтка прибирала тодї на-пів милосерну, на-пів насьмішливу міну, щоби опісля з притиском вимовити слівце „знов?“ і мій — сказати-б — сумлїнний супокій замутити. Лєна скривляла не до наслїдованя верхню губу, розсьміявшись коротко в го-
