Трохи згодом розстали ся ми і я лишила ся знов сама. З болїсно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, — але думки мої пробували деинде. Спершу далеко у того, котрий „не накине ся і менї“, а відтак у Орядина. Се було сьмішно, коли она думала, що я люблю єго, але говорила правду, що я любила єго „фантазиєю“. Н. пр. тепер! Я вдумала ся в єго істоту, в єго минувшість, в свою минувшість, і чула, що він не був менї справдї цїлком байдужим. Він зворушив мене болїсно і мої мисли лїтали кругом него. По що приходив він? Що стало ся єму, що звернув ся знов до мене так, як би між нами не було нїякого непорозуміня? Може він іронїзує, кепкує собі з мене? Се було правдоподібне, бо єго поведенє з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всего, що між нами стало ся, сьвідчило ясно за тим.
Мене обгорнуло огірченє. Я обставала за ним перед Оксаною, вступала ся за ним перед Марком, зносила підозрінє, що він мій „бог“, а він має собі кпити з мене? Чи се можливо? Взагалї, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про него і терпіти за него? Радше зверну ся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже на віки. Але тамтой гордий і радше зрече ся свого щастя, нїж „накине ся“ менї або розірве звязи між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не отворю також уст. Тепер менї ясне єго чудне поведенє, але ясне і се, як лихо розуміла мене панї Марко, котра чувала над єго і над моїм щастєм! Хитаю ся між обома, а не належу жадному. Чому було все так безсоняшно, не-
