ум, пізнати иньших людий, а ви загребані, спрятані мов в улию, бачите лише єго!“
„Чому ви менї отсе говорите, Оксано?“ спитала я в неї не без докору.
„Бо менї вас жаль і я вас люблю як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви нїколи не могли жити цїлковито. Ви виростали як та квітка, прикрита склянкою, що не розвиває ся безпосередно під впливом сонця, — і се мстить ся на вас. Справдї, ваша сила вичерпає ся або перетворить ся в щось хоробливе. Нї, она перетворила ся уже. Любов ваша до Орядина се вже якийсь нездоровий обяв і я бою ся, що она поконає колись і ваше серце горде і ви піддасьте ся їй!“
Я стояла перед вікном, горда, холодна і з поблїднїлим лицем.
„Не бійте ся, Оксано“ відповіла я, а серце моє сьміяло ся: „З любови до Орядина, з любови до него… ха-ха-ха! і она вірила в то справдї?“
„Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури!“ закинула.
„Ви забуваєте, що менї остає ся окрім любови ще одно, а то лїтература“, сказала я.
„Ну так, я се знаю. Однак…“ і усьміхнувшись сумно она урвала. Мабуть не хотїла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне безсоняшне житє відібє ся колись на моїх письмах, ба, що се й не може бути инакше і не принесе менї також щастя. Що сили улягнуть справдї впливам обставин і вийде зі всего щось недозріле, може й хоробливе…
