Орядина вийде пара, і она не мовчала об тім, Наталко!“
„Кому говорила о тім?“ спитала я з нетаєним страхом і в менї наче дух заперло… Ах, я вже відгадувала все…
„Свому синови говорила о тім…“
„А він повірив?“
„Спершу не вірив, але тепер вірить.“
„І що-ж, Оксано?“ спитала я, силуючись надармо усьміхнути ся.
„Що-ж! чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?“
Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з спущеними в діл очима і упрямо стуленими устами.
„Се не добре, що ви такі горді; він також такий, і він не накине ся вам нїколи!“
„Чи маю я в тому корити ся?“
Єї лице прибрало нараз вигляд холодний і она сказала спокійним рішучим голосом: „Отже ви любите Орядина?“
Я все ще мовчала. Я немов завзяла ся не відповідати на єї питаня, не виявляти їй своєї душі і оставити єї будь що будь в несьвідомости. Чувство упрямости, котре заволодїло в сїй хвили мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в менї і голос серця. Чи се добре було, я не думала, менї було се навіть байдуже.
„Любите все ще в нїм те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах!“ сказала нараз з нетаєним жалем. „Ви належите також до тих, що жиють більше чувством як умом, і котрих треба провадити мов малих дїтий. Тепер здало-б ся вам десь виїхати, розірвати ся, відсьвіжити
