що зве ся щастєм, а він відопхнув мене і тепер осталась я мов без весла в човнї…
Орядин?
В мене зморщили ся мимоволї грізно брови і я зітхнула. Він — то пісня мого люду і я все буду оживляти ся при єї звуках, буду або радувати ся або тонути в слезах, а Марко… нї, над ним спиняти ся думками не слїд. Ах, яке-ж щастє, що між нами лежить море!…
Я не помиляла ся; Оксана писала до него, она зрадила ся раз сама з тим передо мною, але се не поможе єму нїчо. Нехай пише єму, що я люблю Орядина, серце єго нехай кровавить ся як моє, щось таке бодай пригадує людинї, що она жиє…
„Так, так, Наталко!“ говорила Оксана далї, коли я не відзивала ся до неї, потонувши в думках, „я би хотїла, щоб ви любили кого иньшого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. A propos“, додала нараз живійше, „панї Марко знала про ваші колишні відносини до него?…“
„Знала, Оксано, або що?“
Она усьміхнула ся.
„Чи вам не приходило нїколи на думку, як она ті відносини розуміла?“
„Розуміла їх так, як я,“ відповіла я, зчудована тим питанєм, „а то, що ми розійшли ся ворожо і що перед кождим з нас лежить иньший шлях, кінцї котрих не зійдуть ся мабуть нїколи!“
Она розсьміяла ся тихо.
„Ви помиляєте ся, любко“, відказала хитро. „Она була майже переконана, що з вас і
