Я стояла ще на тім самім місци, на котрім цїлувала ся з Румункою і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапила ся докінчити якусь квітку і зігнувши ся над гафтом майже в двоє, не бачила гіркого усьміху, що грав біля моїх уст…
„І що-ж Наталонько?“ питала спокійним голосом, не відводячи очий від роботи.
„Нїчо“.
„Она не дурна“.
„Нї, але й не розумна!“
„Ну, так.“
„Але за те яка-ж гарна і принадна “
„Так, але й другі суть гарні і принадні, а она яка-ж неінтелїґентна!“
Я мовчала.
„Хоть те, що говорила про фіялки, правда.“
„Правда, Оксано, але й она не ступає тою дорогою, що веде до щастя.“
Молода жінка підвела очи і поглянула спокійно на мене.
„Котра дорога веде до щастя?“ спитала.
Я здвигнула плечима: „Того не знаю! Але прецїнь мусить якась дорога вести до щастя; дорога любови“ додала я насьмішливо.
„Думаєте? може…“
Трохи згодом і понурившись знов у гафт, додала: „Они підуть також дорогою „любови“. Ви завважали, як они відразу порозуміли ся?“
„Ах так!“ відповіла я; „але він прецїнь не може єї поважати!“
„О, мужчини люблять і без поважаня; впрочім она й не жадає чого иньшого як „любови“. По що цїлувала ся она з вами? Я була би єї трутила від себе. Ходїть сюди, нехай зберу по-
