„О, се знаєте ви вже тепер дуже добре!“ відповіла она.
„А звідки знаєте ви се?“ спитав знов.
„Такі річи знаємо ми дуже добре! Ми знаємо н. пр. дуже добре, що мужчини приписують нам жінкам прикмети, яких ми зовсїм не маємо в тій самій мірі, що й они. Приписують їх нам тому, щоб оженивши ся з нами, мали з нас вигоду. Чого-ж запевняють нас неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, мягкість, боязнь — жінцї до лиця, коли переконують нас трохи не що години, що їм подобає ся як раз противне, а то — дух, дотеп, кокетерия, живість, гордість і т. д.!“
Орядин не відзивав ся, хоч не зводив з неї очий.
„Так, так, дивіть ся лиш на мене, (і усьміхнула ся) пане Орядин; ми се знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна мабуть сего не знає. Але коли прийде до мене, то я єї навчу жити житєм жіночим, привчу жити любовю. З своїх книжок не навчить ся того нїколи; з книжками она й не зайде далеко. Мужчини боять ся учених жінок, бо думають, що они не давали-б їм нї їсти нї пити; а глупі фіялки взяли собі то до серця і думають, що здобудуть собі дїйсно щастє, коли стануть кухарками; тай і варять бідні, тай печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкрасші лїта і будучність своїх доньок…“
Она урвала, розсьміявшись якимсь пустим, зловіщим сьміхом і встала.
„Іду далї“, сказала, „треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нинї піти до театру, бо далї-далї перестануть і грати.“
