ідеал, коли таким не є. Не можу казати, що писанє, хоть би і одного листу, ущасливляє мене, коли противно, нудить мене на смерть.“
Всї ми сьміяли ся.
„Ви справдїшна жінка, наскрізь „жінка“!“ замітив з тонкою іронїєю Орядин.
„Се правда!“ відповіла Румунка. „Така правда, як н. пр. те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством і знакомими!“
„Шукайте розривки, робіть знакомства!“ радив Орядин.
„О знакомства!“ закликала она насьмішливо. „Тутешні жінки не мають нїколи часу, і не побачиш їх нїколи, і не діждеш ся їх нїколи!“
„Се правда“ вмішала ся Оксана. „Наші жінки працюють дуже тяжко.“
„Ах, они кухарки!“
„На жаль, і то правда!“ відповіла Оксана.
„ Але они самі тому винні.“
„Ті, що не хотять вірити в поступ, у то, що їх положенє може полїпшити ся, ті винні!“
„Я не знаю, як ви то розумієте, панї Оксано“, закинула живо Румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, „але я вам кажу, що я думаю. Ваші жінки то як фіялки, але на фіялки не дивить ся жаден мужчина. Про красу і запах їх говорить ся лиш, але нїякий мужчина не любить їх справдї.“
Орядин усьміхнув ся двозначним усьміхом.
„Не сьмійте ся, мій пане!“ кликнула майже люто. „Чи те, що я говорю, може не правда? Може ожените ся ви з фіялкою?“
Він спаленїв, перестав усьміхати ся і спитав: „Звідки я се можу знати?“
