нема. Впрочім я справдї не знаю, що тобі дає причину грати ролю якоїсь „гордої“. Ти мабуть щоденної борби о кусник хлїба не бачиш, не розумієш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?“
„Я, тїтко? я?!“ вирвало ся менї майже окликом з уст.
„Ти, ти! Ми не будемо вічно жити, і ти не будеш мати все охорону і родинну стріху. Наступить ще й така хвилина, коли ти з вдячностию будеш сягати за рукою такого „дурака“!
„Нїколи, нїколи!“ відповіла я з зворушенєм.
„Ха-ха-ха! нїколи! І длячого нїколи, коли вільно спитати? Мабуть тобі єго становиско за підле?“
„Становиско нї, але він сам як чоловік не має для мене нїчого симпатичного. Він не має анї крихітки н. пр. „тонкости“ в собі. Чи ви нїколи не гадали, як страшно мусить жити ся при чоловіцї, котрому не можна віддати нї серця нї поважаня? Тїточко! я не могла би так жити! Моя натура, цїла моя вдача такі жадні якоїсь — як би то сказати? — тонкої корректности, якогось нїжного чувства… любови“… Тут і урвала я.
Се зізнанє, котре я мов тайну берегла в серцю, вихопило ся менї проти волї з уст, і я того дуже жалувала. Я відвернула ся від тїтки, щоби не стрінути ся з єї холодними насьмішливими поглядами, і щоби не помітила, що я спаленїла…
„І ти не соромиш ся такі слова говорити? Менї в лице і при вуйку? Двайцятилїтна дївчина! А се що знов нового?! Та правда: хто годує ся таким трійлом, як романи, тому годї инакше говорити. Я не розумію, що то таке „любов“.
