Він спаленїв і розсьміяв ся вимушеним, голосним сьміхом.
„Бачите?“ кликнула она тріюмфуючи.
„Бачу“, відповів він все ще зі сьміхом, а опісля додав: „Якийсь поет каже десь: „житє то нужденна комедия, повна глупоти і слїз“, а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденнїйше, коли-б не було тої крихітки любови, що сама одна осолоджує і прикрашує житє та надає єму вартости.“
„Чуєте, панно Верковичівно, чуєте, що пан Орядин каже?“ запищала она до мене, а я звернула ся в тій хвилї до вікна, щоби укрити легкий румянець, що виступив менї Бог зна з якої причини на лице. „Чую“, відповіла я.
„І що-ж скажете тепер?
„Скажу тепер так, як казала і перше, що найкрасшим часом в житю є справдї час любови. Зазнавати любови дуже гарно, розуміє ся, кому судило ся!“
„О, любови можна все зазнавати, коли тілько хто хоче!“
„Так ви думаєте? я гадала троха инакше!“
„Ви! ви такі „божі“, що думаєте все инакше, як звичайні люди!“ закинула з легким глумом.
„Любов то поважна річ, хоть би і в жартї“, остерігала Оксана на-пів поважно, на-пів жартом.
„Ну, так“, обізвала ся Румунка, не надумуючись, а по хвилї додала: „Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю їх. Не можу говорити, що не люблю товариства, коли люблю єго. Не можу казати, що монаше житє то мій
