і нїби дивив ся на якийсь перстень, говорила далї: „В нас майже кожда селянка вміє ворожити. Нераз ідеш і подиблеш кусник якої шмати, або що небудь иньше, то сам не знаєш, яким чином спинилось оно тобі під ногами, і чому? О, в нас розуміють ся на ворожбі — comme il faut!“
Я усьміхнула ся.
„Не сьмійте ся, нї!“ говорила она зовсїм поважно. „Впрочім ви переконаєте ся о тім самі; ми поїдемо конче на село!“ Тут звернула ся живо до Орядина і Оксани, і заявила їм, що з поворотом до Румунїї забере мене з собою. „Се добра думка в мене, неправда-ж?“
„О, певно!“ відповів з поспіхом Орядин. „Панна Верковичівна забавила би ся там, повеселїйшала, і прийшла би до сили по послїдних напруженях.“
„Ще й як би прийшла до сили!“ І з тими словами Румунка розсьміяла ся. „Она віддасть ся там, пане Орядин! Я вишукаю їй там якусь партию, якого гарного боярина і той вибє їй всї книжки з голови. Хто-ж бо бачив щось подібне, щоби дївчина сидїла як писар при столї? фе!“
Она сказала се так комічно, що ми мимоволї розсьміяли ся. Орядин присунув ся близше з своїм кріслом до неї і грав ся єї коралями. Она се замітила.
„Що варта таке житє, а то ще для дївчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собі голову над книжками; жінка на те, щоби лиш любила. Представте собі лиш, пане Орядин, як ученій заявити любов? Як можна з нею взагалї про любов говорити? Чи ви говорили би?“
