„боже“ у вас, чого я не терплю. У нас инакше; бодай я не журила би ся много такою старою квіткою. Apropos,“ додала пустотливо, „чи не вміє она припадком ворожити?“
„Не знаю. Не питала в неї нїколи про те.“
„Бо, бачите, в неї уста все затяті і аж викривлені, чоло зморщене, погляд мрачний. О, панно Верковичівно, она мусить заниматись вороженєм!“
„Я би сего не сказала!“ відповіла я, „але знаю, що она змінила ся, як сама оповідала, від часу, коли стратила своїх двох синів в страшний спосіб. Старшого, котрий був чемний і добрий, гординя своїх родичів, застрілив молодший, вже змалку лихий. Сидїв довго, довго в арештї, а она, щоби собі хоть того уратувати — не вірила, бідна, що се справдї рідний брат зробив — крутила в судї, куди єї також покликували, говорила неправду, і за то також покутувала. По менї мороз проходив, коли розповідала менї се. Тепер чоловік єї лежить у шпитали, а она ходить на роботу і з того удержує ся. Тому в неї погляд мрачний, і тому може пригадує вам відьму?“
„Се ще і траґічне“, замітила Румунка, а по якійсь хвилинї задуми сказала: „В нас то хоть ворожка розважить чоловіка, коли єму нудно, а тут!“
Она звернула ся до Орядина і попросила єго защіпнути їй бранзолєтку на правій руцї, котра в тій хвилї розімкнула ся. Притім сперла свою гарну, білу, перстенями украшену руку на єго колїно, і незважаючи на те, що він, защіпивши бранзолєтку, взяв єї руку в свою долоню,
