„Чого дивите ся так на мене?“ І при тих словах вдивила ся на него сама ожидаючим поглядом.
„Чи я дивив ся?“
„Розуміє ся!“ Она говорила в симпатичнім, а заразом роздражнюючім тонї. „Лучше скрутїть менї циґаретку і оповіджте що небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не Румун?“ спитала єго, хоч добре знала, що він Русин.
„Нї.“
„Ну, я думала, що ви Румун, бо ви такі смагляві.“
Він усьміхнув ся і сказав, що „Русин“.
Ах так! Москалїв она знає, але Русинів нї, хоть знає, що Русини мають прекрасні піснї. До них до Молдави заходять Русини з Буковини на роботу, а она, пробуваючи нераз в лїтї на селї, мала нагоду чути, як сьпівають, звичайно гуртом, при роботї. Від одної молодицї, що вміла дуже добре по румуньски, навчила ся щось трохи пісень. Она зараз засьпіває деякі, нехай він послухає; і не надумуючись довго почала півголосом:
„Задзвенїло, загудїло на паньскій долинї,
Пішов голос по-під колос, по всїй Буковинї…“
А відтак перервала і сказала: „Нї, сеї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо она дуже мене розсьмішує.“ І схиливши кокетливо голову в бік, почала:
|
„Ти до мене не ходи, нехороший враже, |
