вити. Дома, в Ясах, то хоч і остаю ся сама, та вже маю своїх знакомих, маю хоть з ким піти до театру, а тут!“ Она усьміхнула ся глумливо. „Тут наробили би мої знакомі жінки такого крику, коли-б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякав би ся! Чисто міщаньскі погляди! Як же менї тут жити?!“
„На вашім місци я не робив би собі нїчого з того!“ сказав Орядин. „Жив би собі після вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?“
„Я собі навіть так думаю“ відповіла она згорда. „Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки иньшої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нїкого, коли чоловік з жінкою розводить ся, а тут…“
Послїдні слова сказала з лютостию, неначе-б хотїла розвести ся з своїм чоловіком, а люди „дивують ся“ і те здержує єї від розводу.
„Так, так,“ звернула ся до мене і до Оксани. „Ви иньшого житя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Нераз як зайду ту, до одної з моїх кількох знакомих, то менї аж волос на голові дубом стає. Жінки і варуть самі і прятають в хатї і шиють і бавлять дїтий і вчуть ся — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втїкають, як би на них налетїв самий нечистий. А вже забавляти ся з мужчинами, то — вай ді мінї ші ді мінї![1] І похитуючи жалісно головою, розсьміяла ся. „Нї, я дякую за таке житє!“
Нараз звернула ся до Орядина.
- ↑ По волоски: „Ой, лишенько моє!“ або: „Горе менї!“
