„Що звете ви недозрілою фільозофією?“ хотїла я в него спитати, однак змовчала. Саме в тій хвилї почув ся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверий, і незадовго по тім відімкнули ся двері моєї комнати та увійшла моя комірниця.
Се була Румунка, молода, маюча, бездїтна жінка, що спровадила ся з своїм мужем, інжінєром при зелїзници, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сїй хвилї дуже розлючена, однак побачивши у мене мужчину погамувала ся. З Оксаною познакомила ся вже давнїйше в мене.
„Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно!“ говорила лихою нїмеччиною галасливо, коли познакомила ся з Орядином. „По що тримаєте таке страховище, як отся ваша Діяна? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюнцю Фітіцу (так звала ся єї сучка). Роздерла цїлком! Она так налякала ся, що й передо мною ховає ся. Мене то так розлютило!“ Сказавши се, кинула ся на софу і шпурнула шнурок якихсь коралїв, котрих не пускала після звичаю свого краю майже нїколи з рук, на стіл вперед себе, мов би була на смерть утомлена.
„Страх!“
Я почала єї жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивляв ся їй з великою цїкавостию. Румунка не слухала нас.
Она була і чим иньшим утомлена, не лиш тим. Се дурниця, з сего не робить собі она нїчого, і оно хиба лише пригадало їй все проче, що єї тут нищить! Я, Наталїя, знала се вже. Менї говорила она о тім справдї вже сотню разів, говорила при кождій стрічі.
