„Менї такі цїлком старенькі дами симпатичні. В своїй тихій простотї і побожности були такі корректні і великі! н. пр. так як моя бабуня. Ви єї не знали, пане Орядин, але в неї був дуже сильний дух і она була дуже справедлива.“
„Єї чоловік був войсковий, споминали ви раз, Наталочко, правда?“ закинула Оксана.
„Мій дїдо був капітаном. Бабуня оповідала, що жила з ним так прегарно! Твій дїд (оповідала менї раз, не пригадую собі вже, при якій нагодї) був нїжний і привітний супроти мене; взагалї не бував нїколи таким, як теперішні мужчини, що по просту не мають лиця, що перед ними мусять дївчата упокорювати ся! О, она не любила, як казала, модних мужчин!“
„Се правда“, обізвала ся задумчиво Оксана, „теперішні подружя иньші; навіть і щасливі подружя.“
„Вірність виходить з моди“, говорила завсїгди бабуня журливо.
„Сего я би не сказала“, закинула молода жінка, „але тепер всї такі „всезнавцї“, такі зівялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую нераз, як наша молодїж кепкує собі з старих. Отся безілюзийність наших часів змогла ся вже аж до крайности і робить людскість нераз брутальною, а молодїжи она зовсїм не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезости і ума, але чи і добра?“ Опісля додала з відтїнком гіркости в голосї: „Те, що я кажу, дише також старосьвітчиною, правда, пане Орядин?“
„О, що-до того, то я згоджую ся зовсїм з вами!“ відповів він. „Для мене нема нїчо прикрійшого над недозрілу фільософію!“
