„Ми всї хотїли би вірити в істнованє щастя або може і віримо всї!“ обізвалась я усьміхаючись. „Хто знає!“
„Ну, так, вірити! Але не кождий має дар бути щасливим, а в неї є до того дар“, відповів він. „Суть ріжнородні натури…“
Саме в тій хвилї почав старий стїнний годинник вигравати якусь мельодию. Сей годинник остав ся менї по бабунї, і я взяла єго з собою сюди до панї Марко. Одного разу — ще дома — коли Орядин прийшов був в якійсь справі Маєвского до нас, т. є. до вуйка, чув, як сей годинник грав. Запевняв мене тодї при відходї, що прожив дуже милий вечер…
Тепер замовк мов на розказ разом з нами і прислухуючись грі, потонув в якусь задуму.
Отся нїжна безпретенсийна музика дзвенїла мов прегарна казка з давних, минулих часів. Она оповідала гармонїйно і мило якусь простеньку, поетичну подїю. Надала нам нїби иньший взір і слух і наповнила серця якимсь тужливим сумом…
Чи се була отся мельодия, котру він тодї чув? Тодї, коли житє лежало ще перед ним, повне надїй і блеску, а я, спрятавши ся в незамітний кут комнати, слїдила за ним мовчки неустанно горячими, ожидаючими очима, слїдила кождий єго рух?
Єго очи шукали тепер мого погляду, а коли стрітили ся, налякали ся ми обоє.
Опісля сказала я трохи нервово: „Отся музика пригадує менї завсїгди мою дорогу бабуню, а коли нагадаю єї, обгортає мене глубока туга за спокоєм. Що се таке може бути?“ А троха згодом і немов по хвилевій задумі додала я:
