пальци. Сей урядник хвалив ся — так оповідав вуйко — що єго жінка, за якою саме тепер „обглядає ся“, мусить бути не лиш гарна, богата і осьвічена, але й музикальна, бо він не „пожертвує ся“ кому-небудь!
Уявляючи собі єго, як він із своїми неповоротними рухами, із своїм по найбільшій части розігрітим лицем, троха зизоватими очима, шукає „музикальної“ жінки, я розсьміяла ся мимоволї в голос.
Вуйко і тїтка скинули на мене оком.
„І чому ти властиво сьмієш ся, моя кохана?“ спитав вуйко в заостренім тонї (дивна річ!), а тимчасом тїтка звузила уста так сильно, що вони стали ниткою.
„Я так, вуйку; бо він такий сьмішний в своїй претенсіональности! Самі знаєте, що він всїх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна сьміяти ся, оно більше сумно як сьмішно!“ І з тими словами промайнув мій погляд по тїтцї.
„Що се знову за поетична заява?“ спитала она з зимним, інквізиторским поглядом. „Тепер дївчинї годї вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай Богу дякує, коли навине ся і хто небудь та подасть кусник хлїба“.
Се тикалось мене. Специяльно мене. Мов поборена опустила я через хвилю покірно голову, а несказано гірке чувство проникло мою душу.
„Се тобі мабуть не до смаку, що я тепер кажу, неправда?“ говорила тїтка з притиском дальше. „Ти за него не пішла би. Ну, на щастє в такім випадку мали би ми рішуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би може на якого зачарованого князя, — шкода тілько що їх уже
