бі тілько інтересної всячини, що заняло би вас певно неодним до живого.“
Він помирив ся вже з людьми. А властиво (при тім усьміхнув ся зневажливо) стали они, люди, для него шаховими фіґурами, котрі укладає він на своїй шахівници після вподоби. Чого иньшого не шукає він і не надїє ся нїчого особливого. Впрочім і не має причини вглубляти ся так дуже в житє, бо оно на нїчо не здасть ся.
„Якої національности єсть ваша шахівниця?“ спитала я. „Чи може она інтернаціональна?“
Він усьміхнув ся. „Нї!“ відповів опісля, „она чисто руска, але менї видить ся, що ви хотїли ще перше щось иньше сказати.“
„Я хотїла сказати“, відповіла я, „що не відтягаю ся від людий, лише они самі відкидають мене від себе. Впрочім говорім отверто. Не забувайте, що в менї не цїнять людини, лише цїнять становиско. В мене нема маєтку, нема мужа, а до того я „компанїонка“, чи там „ґувернантка“. Отже є три причини, котрі спонукують мене неустанно корити ся. Ви думаєте, що се так легко? Н. пр. не забуду нїколи, як мати одної з моїх учениць, звичайна жінка ще звичайнїйшого урядника, підпихала менї руку до поцїлунку і казала: „Ви можете колись до нас і на каву зайти.“ Бачите, щось таке обурює і огірчує мене до глубини, і менї дїє ся при таких нагодах так, як би мене хто бив. Ах, я не вмію гнути ся і повзати! Впрочім“, додала я, усьміхаючи ся з гордим вдоволенєм, „маю я і кількох щирих товаришів і працю; чого иньшого не бажаю.“
Він оглядав якісь книжки на моїм столї. Про один дуже гарний, знаменитий, новий твір
