Тодї стає тота чорна хвиля перед мною живо і я переживаю ще раз сумну подїю. Тодї розщибали ся теж дзвони і гомонїли понуро, немов говорили: „Вже ідем, вже ідем, вже ідем!“ а єї виносили обережно з хати. Нарід пхав ся, тиснув ся, а він ішов за домовиною блїдий як смерть, без слїз в очах. Хоругви повівали сумно, — в вітрі, а я плакала гіркими слезами. Та не лиш я одна. За нею плакало і богато иньших бідних, опущених дїтий, над котрими милосердила ся она і не виправляла нїколи без помочи з свого дому. Тепер все скінчило ся…
Великі єї комнати, „переповнені спокоєм“, винаймлені вже і в них запанував цїлком иньший дух. Голосний пустотливий сьміх жіночий або мужеский розлягає ся в них і сьвідчить аж надто ясно, що давний добрий тон заподїв ся десь, утїк з тих комнат може на завсїгди, прогнаний характером запанувавшої тепер там веселости. Марка комната, зачинена єго власною рукою, ожидає єго повороту дрімливо, а всї буйні цьвіти, плекані лише єї рукою, украшуючі колись єго комнату, схоронили ся в своїй осиротїлости в моїй тихій комнатї.
І так жию я сама; відокремлена від своїх комірників більше якимсь духом, як стїнами або муром, стережена великою собакою Діяною, а обслугувана одною з бідних панї Марко, що замешкала на подвірю в офіцинах. Думаю так жити, доки — доки? Питанє се трохи сьмішне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброї дами і цїлком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, і має менї лиш тодї з того посилати, коли-б я або заслабла або не
