на сїла я в незамітний кут, заслонивши лице руками.
Поодинокі слова долїтали до мене, я чула терпкий сьміх тїтки, однак не прислухуючись дальшій розмові, я й не розуміла нїчого.
Одно лише я знала і відчувала.
Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати? Правда? Справедливість? Іх нема! Нема для того, що приневолений принимати їх з другої руки…
Щось важке, мов олово, тяжить менї на душі, а кругом мене глухо і пусто, якась порожнеча аж до одуріня.
Чи нема нїякого виходу? Нїякого спасеня? Коли се иньші зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою як ті „другі“, і не змогла. Благала співчутя, любови, і не виблагала. Часто пориває мене гіркий жаль, дика вражда супроти моїх померших родичів, що мене в житє трутили і я тепер безцїльно блукаю! Пориває ненависть і біль супроти цїлого сьвіта…
В тихих, безголосних ночах, коли сон утїкає від моїх утомлених очий, я плачу. Та що оно поможе? Одна слїзонька більше або меньше в житю важить так мало! Впрочім хто їх числить?
Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий ріжнив ся від своїх товаришів величезною статию, вдоволеним усьміхом і грубим срібним перстенем з синїм камінцем на
