і з єго голосу було чутно, що силує ся з всїх сил запанувати над внутрішним зворушенєм. „Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловік чує ся відкиненим, чує ся злишним там, де бажає цїлою душею стати ся всїм, покладає всю надїю свою на одно судно, а бачить, що оно для него тоне. Та досить уже того. Я й так дав ся пірвати своїм чутям аж надто далеко без огляду на те, що на подібні слова отся жалісна хвиля і невідповідна. Але бідна моя мати, котра обіцяла менї чувати над моїм щастєм, померла, а я надто чоловік, щоби міг поєднати ся з тим, що з всїх надїй моїх остануть ся менї хиба самі мрії!“
І не ожидаючи від мене якої небудь відповіди, ба навіть не бажаючи почути єї від мене, так, неначе-б знав вперед, що те, що перейде через мої уста, завдасть єму лиш несказаного горя, — пішов.
Опісля остала ся я сама, сама! Оголомшена, зболїла, майже отупіла, не думала я нїчого ясного і повтаряла в думцї лиш раз по раз: „Що зі мною? що з ним? що з всїми, всїми тими, шо мають серце в грудях?“
(Знов пізнїйше).
Аж тепер, т. є. по якімсь часї пересьвідчую ся, що все те страшне — не було сном а дїйсностию. Що єї справдї нема, і я справдї осталась сама, мов та билина в поли. Страшно менї хвилями і пусто, особливо тодї, коли сиджу в себе над якою роботою, в хатї глубока тишина, а дзвони церковні гомонять з цїлої сили і немов добивають ся того, щоб я в них вслухувала ся…
