ми ожидаючими, непевними очима, що на єго блїдім марнім лици, здавали ся ще більшими.
„Хто-ж тут був? Я справдї не знаю.“ І в тій хвилї я справдї не догадувала ся, кого він мав на думцї.
„Не знаєте? А Орядин що? Він ваш товариш!“
„Він?“ Я усьміхнула ся болїсно, опісля глянула повним, поважним поглядом на него, а чоло зморщило ся в мене мимоволї хмарно.
„Чи він того не гідний? Впрочім він не мій товариш, хиба в деякім змислї…“
„В деякім змислї!“ повторив іронїчно, і не вижидаючи дальшого поясненя від мене сказав: „І тому ви не можете дати менї слова на те, о що я вас просив!“
„Пане доктор!“ сказала я, благаючи словами і поглядом.
„Ах, я вас втомляю!“ відповів гірко. „Не вважаю на се, що ви надужили свої сили уже і так аж надто для нас, щоб могли ще бороти ся із своїм „довжником“, котрий покликує ся на Бог знає які права, хоч не мав їх нїколи! Але простїть менї! І я — чоловік, і я маю нерви, і на мене находять хвилї, в котрих почуваю щось иньше, як спокійне людяне бажанє, посьвячувати свою працю і житє лиш для ближнїх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матїр, і душа моя прорита болем та чує ся страшенно самотною, хотїв я взяти з собою таке пересьвідченє, котре містило би для мене успокоєнє і було завдатком на нагороду за всї прочі страти в моїм житю, і на те, що належить ся кождому чоловікови, на щастє. Однак я помилив ся. Простїть, що я вас зворушую“, говорив глухо далї
