А я вагала ся подати єму на се руку. Нї, я не хотїла за те подяки, що робила просто з вдячности і привязаня для бідної помершої, котра стала ся для мене в найкритичнїйшій майже хвилї мого житя справдїшною спасителькою. При нїй пізнала я иньше житє, як дотеперішне, напятноване самолюбством і ненавистию; у неї найшла я пошанованє і любов і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє.
Він спостеріг моє ваганє і оно заболїло єго.
„Ви вагаєте ся?“ спитав. „Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких — і заким ваші слова дістались би до мене, то они прийдуть до вас кождої хвилї. Я очивидно спізнив ся із своїм проєктом, або мене вже за богато в кружку ваших вибраних. Жаль менї!“ І помимо всего горя, що тяжіло на нїм і майже зломило єго, усьміхнув ся по давному на-пів гордо а на-пів насьмішливо. А той усьміх викликав в менї так само як і давно чувство ураженої гордости; однак я була смертию моєї опікунки так прибита, утрата єї для мене була таким великим ударом, що все проче здавало ся менї супроти того дрібницею і я не могла боронити ся по давньому.
„Я маю товаришів, то правда“, відповіла я, усьміхаючись слабо. „Оксана, і ще одна дама, ви єї не знаєте, але…“
„Дама?“ спитав він.
„Дама. Одна молода малярка.“
„А більше нїхто?“
„Нїхто.“
„А той, що був тут на похоронї?“ спитав майже роздражнено і вдивив ся в мене велики-
