рив! Він балакав ще, що приїде на-рік і поставить помершій з єї (компанїонки) помочию красний нагробний памятник, що тепер не може сего вчинити, бо мусить як найскорше вертати, але оставляє дорогий гріб єї опіцї. А відтак попращав ся, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував нїби в готелю, від коли помершу похоронено і она нїби сама мешкала, але в вечер таки того самого дня (другого дня мав від'їзджати) був у неї ще раз…
Чи по образ?
Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожну торбу у панни, котру она схоронила на єго просьбу в себе… Може! На кождий випадок визирала і з того якась тактика; впрочім кого має она обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?…
Не знаю, чи сьміяти ся, коли нагадаю те все, так як Оксана, котра оповідала менї се на те, щоб розсьмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчутє в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положенє розуміти? Справдї не знаю.
Що-до їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоть єї инакше треба розуміти. Н. пр. що-до образу, що-до подяки, а навіть і що-до вечірної візити. Справдї, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папері, котрі находили ся у мене, і щоб, як сказав, стиснути менї у-послїдне по товариски руку.
„Дайте менї слово“, просив при тім, „що дасьте менї вскорі нагоду віддячитись вам хоть по части за всю вашу щирість і пожертвованє і що в прикрих хвилях звернете ся до мене.“
