зомлїла. Се простили они (свояки) менї, „компанїонцї“, (говорила менї Оксана). Однак що син помершої вхопив мене як раз тодї під руки і майже на руках винїс з комнати, не простили менї. Так само не простили менї сего, що й Орядин, котрий був при тій сценї (прийшов на похорон) хотїв менї також помогти і лише Марко не допустив єго. Отже були нараз „два лицарі“, як глумили ся. А вже просто загнївали ся, коли довідали ся про послїдну волю помершої. Їм не записала она нїчого. Все припало синови, а много річий велїла дати менї, між иньшим і срібла. Далї було єї бажанєм, щоб я мешкала доти в призначеній нею для мене комнатї (в тій самій, що мала доси) єї дому, доки або не схочу сама випровадити ся або єї син не виступить із служби маринарскої, не обійме сам заряду дому, або не продасть єго. За те мала я удержувати порядок в домі, займати ся єго винаємом і т. д. Они казили ся з лютости за таку „несправедливість“ і заявляли пізнїйше свої мисли зовсїм отверто перед Оксаною і другими менї і помершій прихильними знакомими, а особливо перед Оксаною, щоб она донесла те все менї і Маркови. Маркови певно листом, бо в два днї по похоронї від'їхав.
Тут (говорили) не ходить нїкому о тих кілька безвартістних річий; без них жили, славити Бога, стілько часу та будуть жити і далї. Але се все є лиш „дуже комічне“ і одним доказом більше, що з небіжкою годї було справдї жити. Впрочім хто схоче присягати ся, що померша жадала в послїдних хвилях свого житя паперу і олівця? Чи було кому вільно до неї входити? Впрочім в то нїхто вже не хоче входити,
