як може виглядає. Що ляже тодї, як я спічну доволї і зможу сама одна заступити єго дома; нехай єму повірю…
І я мусїла повірити єму — і він не лягав…
Блудила я мов мара по комнатах в довгій жалобній сукни, лякала ся сама свого блїдого схудїлого вигляду, а коли померша лежала хвилями сама, тягнуло мене на силу до неї і я кидала ся мовчки на єї холодну грудь і загребавши обличє тутже лежала нерухомо.
Таку вже Бог долю дав, що трачу всїх дорогих менї людий.
І я плакала тихим, гірким сьміхом…
Хвилями не хотїла я в то вірити, що она вже не жиє! Се-ж було неможливе, що єї вже не було і не буде нїколи, що уста єї не заговорять до мене, рука єї не погладить мого волося, і она не пригорне мене до себе нїколи, нїколи! — що від тепер не пожурить ся моєю долею нїхто на сьвітї…
Крок за кроком снувала ся за мною межи всїми чужими і „свояками“ єї улюблена собака, з сумними очима і в низ спущеною головою.
Я бояла ся тих „свояків“. Їх погляди супроводжали мене неустанно і, здавало ся, в-одно говорили: „Тепер ти можеш собі вже йти. Тепер вже ми тут, она не потребує тепер жадної товаришки.“ Дивили ся за всїм, що я брала до рук, куди що поставила, і куди ходила. Лиш він один добрий для мене. Говорить по щирому, мов з сестрою, радить ся у всїм і як менї видить ся, зачинив би їм всїм найрадше перед носом двері.
Коли закривали домовину, я не тямила ся з шаленої розпуки, скричала мов божевільна і
