я, ослаблена і зденервована до крайности, не могла оперти ся сильному жалю і відвернувши лице від него, сперла чоло о двері і заплакала тихим нечутним плачем. Я чула ся такою опущеною, такою осиротїлою, що була би найрадше поклала ся з помершою разом в домовину, щоби заснути тим вічним тихим сном, котрий не має нї мрій нї обудженя і не знає горя житя.
„Ідїть ви спочати!“ просив він здавленим голосом; „вам треба більше відпочинку як менї. З вас стала лише тїнь і було би просто несовістно, коли-б я, а ще надто яко лїкар, глядїв спокійно, як ви напружаєте свої аж до крайности зужиті сили і дальше. Досить уже пожертвованя, ви дали нам більше, нїж ми мали право жадати від вас.“
Я хотїла єму перервати, але він не допустив мене до слова.
„Нї, нї, не кажіть анї слова!“ просив він. „Ваш вигляд сьвідчить менї аж надто добре, з яким пожертвованєм і з якою щиростию та любовю обходили ви мою матїр до послїдної хвилї єї житя. Будьте переконані, що моїм першим обовязком буде, віддячитись вам за все. А тепер ідїть, добра дитино! Наберіть троха сили, а менї скажіть, до чого маю брати ся найсамперед; я послухаю вас.“
„Я скажу аж пізнїйше“ відповіла я. „Ви занадто втомлені, щоби могли брати ся в сїй хвилї за яку небудь справу! Ляжте, в мене суть знакомі, є Оксана і єї добрий батько.“
Але він не слухав. Взяв мене за руку і відвів на силу до моєї комнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю, або
