жде стілько орудок і задач і що дорогу покійницю треба відповідно похоронити, але він не слухав мене. „Оставте мене, ще хвильку, ще одну однїсеньку“ благав. „Я не бачив єї так довго, не бачив хоть би один момент живою, а незадовго заберуть єї звідси і все скінчить ся.“ І промовивши се на силу, повалив ся обезсилений як перше на єї груди.
В виду сеї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усївши мовчки поруч него коло мертвої, ждала я з отупінєм. Я розуміла єго жаль і менї видало ся дуже нерозумним, переривати праведний смуток єго якимись потїшаючими фразами; очивидно єго страшно болїло, що не міг бути сам при нїй хотьби і годину підчас цїлої єї короткої але тяжкої недуги, і не був при нїй в єї остатних хвилях…
Наконець удало ся менї наклонити єго до того, щоби вийшов. Ішов непевним кроком за мною до своєї комнати, котру я єму сама відчинила, а коли я хотїла вже назад вертати ся, взяв обі руки між свої долонї і дивив ся менї довго мовчки в лице.
„Як ви страшно змарнїли!“ сказав ледви чутно, і єго доси сухі очи стали вогкі. „Ви додержали слова!“
Я усьміхнула ся сумно, здвигнувши мовчки плечима, і відвернула від него погляд, котрий затемнив ся слїзми. Він се замітив.
„Одинокий товаришу мій!“ сказав і стиснув мою руку по мужески. „Відки брав ти силу, хто додавав тобі єї і хто додасть на будуче?“
Сї немногі слова, висказані з великою щиростию, слова, яких я не чула за цїлий важкий час від нїкого, зворушили мене так глубоко, що
