Я хотїла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав: „Справедливости? любови? Пожди, нехай сьміх сей утихне і сонце у-друге зійде....“
Померла.
Чотири днї пізнїйше і майже о тій самій порі, а в три години потім прибув він. Слабий, з утоми ледви держав ся на ногах — їхав майже без перерви, щоб застати єї при житю — і спізнив ся. Не знаю, чи описувати нїму, але глубоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідав ся, що єї вже нема. На мої слова — він стрітив мене першу в комнатї — що єї муки вже скінчили ся, — глянув на мене не своїми очима і поблїд як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до него нїкого, хотїв з нею остати ся сам, і остав ся аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю, і не появили ся знакомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тодї я увійшла до него і застала єго, як лежав коло мертвої з головою на єї грудях і як — не міг плакати. Кажуть, що се сьмішно, коли мужчина піддає ся розпуцї і що слези до лиця лише женщинї. Може і сьмішно оно у тих, у кого слези без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдїшний і глубокий, тодї плач єго, хоч би без слїз і не чутний, — страшний.
Я просила єго лагідно, щоби відійшов уже, щоби подумав і про себе, відпочав по тяжкій подорожи, котра позбавила єго вже доволї сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на него
