Я сидїла край постелї з заслоненим лицем у понурій задумі над хорою, над ним і над тим, що оно так склало ся. Що він скаже? Се буде для него страшний удар, він мав лиш єї, думав вернути ся з часом і жити з нею, а тимчасом ледви рік минув, а она відійде від него на завсїгди. Ох, коли-б лиш чим скорше прибув, щоб застав єї ще живу! Лїкарі казали, що коли вода підійде до серця, она умре. Я писала єму, щоби приїзджав як найскорше (він приїхав на дуже короткий час до Полї), а він відповів телєґрафічно, що прибуде. Она жде — коби лише діждала ся єго!
Чому мусїла умирати, чому як раз она і ще так вчасно! Чому мусїла мене доля з нею злучити, щоб по недовгім часї розлучити так немилосерно, щоб я остала ся знов сиротою? Що пічну я? що? що? питалась я раз по раз себе і усьміхала ся майже в тій самій хвилї гірким усьміхом у відповідь. Іти назад туди між тих, що годували мене ненавистию, чи шукати другої панї, що хлїб давала би; запродати волю свою за кілька нужденних золотих, бо такої другої не найду більше! А де жити до часу нової служби, під якою стріхою, під чиєю опікою? А моя праця, мої цїли, мрії мої… що з ними? Я зітхнула важко і перед моєю душею появила ся бабуня.
„Бог тебе не опустить, Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!“ — пригадали ся менї єї, раз до мене висказані потїшаючі слова. Справдї я сирота і тому… менї прийшла охота розсьміяти ся шаленим сьміхом, однак я перемогла себе і змовчала. Хора обернула ся неспо-
